У середині червня 2023 року, польова команда проєкту «Релігія в огні» відвідала Українську Євангельську Семінарію у Березівці, одному із сіл Київщини, що було окуповане російськими військами. Уже наступного дня після повномасштабного вторгнення село окyпували, в ньому стояли частини російської 5-ї окремої гвардійської танкової бригади. З 25 лютого по 7 березня 2022 року семінарія стала прилистком для 17 осіб. Про життя в окупації,виїзд з окупованих територій, гуманітарні місії, повернення в Березівку та відновлення роботи семінарії ми поспілкувалися із Андрієм Шведом – академічним деканом Української Євангельської Семінарії та Миколою Бондаром – технічним директором семінарії.
АШ – Андрій Швед
АЛ – Антон Лещинський
МБ – Микола Бондар
АЛ: Дякуємо за те, що погодилися поспілкуватися з командою проєкту «Релігія в огні». Нам відомо, що після повномасштабного вторгнення російських військ в Україну, Березівку швидко окупували. Де на той момент були ви?
АШ: В окупованій Березівці ми перебували з початку повномасштабного вторгнення і до 7 березня. Коли все почалось, у перший день, ми зібрались в семінарії, бо було не зрозуміло, що буде. Студентів у семінарії вже не було, сесія закінчилась і всі роз’їхались. Я приїхав сюди 24 лютого 2022 року, ближче до вечора. Микола Миколайович Бондар, наш технічний директор, привіз мене, моїх дружину, маму та двох дітей на своєму автомобілі у семінарію. А 7 березня ми покинули Березівку.
АЛ: Ви могли б детальніше розповісти про життя в окупації?
АШ: Звичайно! По-перше, вже перестав їхати потік транспорту, по-друге, здається, 27 лютого 2022, збили український літак, який впав у Березівці і пошкодив електричні дроти. Ми пили каву (були на подвір’ї) і бачили як його збили, бачили як він падав. Літак пошкодив електромережу, і хоча у нас в семінарія опалюється дровами, все ж за рахунок електричних насосів, то ми залишились без електрики і без опалення, і без води. У нас був невеликий запас дров та генератор. Ми його включала один раз на день, десь на годину, щоб зарядити телефони і трішки підкачати воду, тому що в семінарії було 17 людей до 7 березня. Це не студенти, а люди, які проїжджали повз, знайомі, які виїжджали з Києва, і попали в оточення. Мені здається, на наступний день чи через день, з боку Макарова в Березівку зайшла перша російська колона з позначкою V, яка налічувала близько 50 одиниць техніки. У нас пропав зв’язок вже на четвертий день чи на п’ятий. Пропала електрика, опалення. Воду ми підкачували один раз на день, тільки щоб попити. У нас не працювали холодильники, нам було важко зберігати продукти харчування для 17 осіб.
Але це було не найскладніше. Люди казали, що ті машини, які намагаються виїхати, розстрілюють. І найскладніше було, що ми не знали чи краще залишитися і чекати якихось змін, чи взагалі виїжджати і ризикувати, що може бути машина розстріляна, чи можуть бути фільтраційні заходи. У нас взагалі не було інформації, яка допомогла б прийняти рішення. У нас не було єдиного рішення як діяти. Також постійно були обстріли, постійно щось там зривалося, постійно ракети туди-сюди літали, літаки. Було надзвичайно складно.
Раз на день ми піднімалися на дах. У одного хлопця був мобільний зв’язок МТС і він міг приймати сигнал. Ми через «Телеграм» передавали, що з нами все нормально. Хтось нам скидав інформацію, що відбувається. Але все одно ніхто не знав куди рухатись, що саме відбувається і як взагалі бути. І постійно ми мали вирішувати питання з продуктами, теплом. Тому що було дуже холодно, ми всі спали у верхньому одязі. Ми ніде не ховалися, у нас немає бомбосховища.
Навіть із сусідами не спілкувалися, тому що боялися, що телефони росіяни можуть переглядати. Тому ніхто нічого не скидав у мобільні чати села. Боялися люди взагалі обмінюватись якимись даними, тому що ніхто не знав, в чиїх руках цей телефон зараз. Тому переважно всі сиділи кожен у своєму домі, і не було обміну інформацією. У такій невизначеності ми перебували…
Ми порахували, що нам ресурсів вистачить на місяць. І треба було ще берегти пальне, тому що виїхати треба. У нас не вистачало транспорту на всіх людей, нікого ж залишити не можна було. Все це були складні питання, і логістично, і етично.
АЛ: Що ж, все таки, вплинуло на ваше рішення покинути Березівку?
Якось ми зустріли сусіда, який мав зв’язок з Макаровом і з Колонщиною. До того, якщо хтось виїжджав, то ми не знали чи він доїхав чи ні, бо не було ніякого зв’язку. Аж ось цей сусід зв’язався з головою Колонщини в Макарові і дізнався, що хтось туди доїхав, і він нам про це розповів.
Ввечері, 6 березня, ми побачили російський патруль: три людини проходили перед нашими воротами. Раніше ми не бачили людей, лише як групи техніки, не менше трьох одиниць, дуже швидко проїжджали повз. Жодного разу ми не бачили, щоб патрулювали вулицю. І коли ми побачили, що просто троє солдатів йдуть вулицею, то зрозуміли, що вони вже себе тут вільно почувають, що вони не переживають. І це вони ще не зайшли всередину, вони тільки пройшлися по вулиці! Саме тоді ми прийняли рішення, що на ранок евакуюємося.
І тоді сусіди теж кажуть, що вони виїжджають, у них було дві машини. Наша родина, ми сіли до них в машину, і повернулись в Київ. Спочатку хотіли проїхати через Боярку, але там було закрито. Ми повернулися і через одеську трасу заїхали. Ми десь 8 годин їхали. Об 11-й ранку домовились виїхати звідси, а вдома були о 20 годині вечора. Тобто весь цей час ми їхали до Києва (в мирний час шлях з Березівки до Києва займає близько 40 хвилин їзди на автомобілі – ред.).
МБ: Я думаю нас Господь зберіг просто тут (в семінарії – ред.): і там вибухи, і там вибухи, і навколо… Якби попали нам хоч в дах… А 27 лютого я зайшов в кімнату, приліг, дивлюсь у вікно і думаю, що далі, як буде. Тоді якраз вони йшли з Макарова. Так, оце ж я дивлюся у вікно і щось затуляє вікно: наш літак. Він летів на першу колону, яка сюди йшла. І він виходить на колону, і його вже зустрічають там росіяни зенітками. І він розвертається й летить назад. На висоті, може, метрів 10 над землею, він ішов так низько, і я не знаю чому він повернув отак, чи то він не хотів нашу будівлю руйнувати і сам гинути. Я бачив у вікно його крила, і щоб не зачепити наш будинок, він пролітає і падає далі на високовольтні проводи, і гине цей наш боєць.
АЛ: А ті сімнадцять осіб, що проживали у семінарії, вони також виїхали?
АШ: Так, ми всі разом виїхали на чотирьох машинах. У сусідів було дві машини, то ми підсіли до них, та дві наші машини. А потім до нас ще дві машини приєдналося, то в нас вийшла ціла колона.
Ми зробили собі білі прапори. Об 11:00 ранку ми виїхали через бокові ворота, бо через центральні боялися, там відкрита прострільна позиція. Як тільки виїхали, почули гуркіт і повз нас проїхало три одиниці військової техніки. Незрозуміло де, але десь щось гуркотіло, щось там відбувалося. Коли ми почули, що той гуркіт затих, ми продовжили їхати і поїхали в бік Макарова. Ми боялися блокпостів. Ми не знали як будувати колону, кого ставити першими, в яку машину посадити дітей… Ми у телефонах видалили всі месенджери, де перед тим спілкувалися…
І ось ми під’їхали до того моста, що веде на Макарів, тоді він ще стояв, його потім зруйнували. Ми побачили людей, які перевіряють документи. Ми не знали хто це стоїть, чи це наші, чи це росіяни. Ми під’їхали і я побачив людей, що стояли на зупинці. Думаю, це вони витягують людей, збирають там. В мене одразу промайнули в голові всі ці картини фашистські… Я дуже переживав за дітей, за жінок дуже переживав. Це було надзвичайно складно для мене. Але коли ми під’їхали, то побачив, що у військових була українська пов’язка на руці і я зрозумів, що це вже все. І тоді як гора з плеч спала.
МБ: Колонами було їхати простіше, але люди не консолідувалися, не витримували і їхали по одній машині. А одинокі машини росіяни розстрілювали. З Березівки, здається, 5 березня їхала родина і їх розстріляли. Це після того, як ЗСУ приїхало на легкових автомобілях з Джавелінами. Вони так перші танки (російські – ред.) «влупили» під Макаровом. То їхня реакція на одиночні автомобілі вже була така після того досвіду, що вони просто їх розстрілювали.
АЛ: А після 7-го березня Ви вже залишались в Києві? І до визволення Київщини були там?
АШ: Так. Ми в церкві Святого апостола Варнави (протестантська харизматична церква – ред.) одразу зайнялися гуманітарною допомогою. Ще була одна церква, з якою ми дуже щільно співпрацювали – ICF. Дуже багато людей виїхало, але в них був транспорт і ми разом об’єднали зусилля. Робітники церкви, пастори церкви, більше займались гуманітарними питаннями. Ми займалися ліками, бо літнім людям були дуже потрібні ліки. І тому ми розвозили ліки та харчі літнім людям, які залишилися.
АЛ: Нам відомо, що семінарію було пограбовано під час окупації…
АШ: Так. Коли ми виїжджали, то у нас постало питання чи когось залишити, щоб доглядали будівлю, а потім ми вирішили, що не можна залишатись, тому що може статися все, що завгодно. То ми залишили ключі сусідці, бо вона не збиралася нікуди їхати. Ми показали їй де у нас були продукти, щоб вона могла брати, якщо буде потрібно. У нас були газові балони, в яких ще залишався газ. Якщо було б потрібно, вона могла б користуватись.
Через деякий час після того, як ми поїхали, в цю частину Березівки зайшла російська армія. Ось по цій дорозі вони зайшли в ліс, залишили свою техніку там і зайняли ці будівлі. Коли ми перший раз приїхали після звільнення Київщини вже, то я знімав як ми приїжджаємо, як ми заходимо в семінарію і зафільмував все, що ми побачили. Нас тоді попередили, що в нашу будівлю зайшли росіяни. Вони тут зробили пункт нагляду. Тут знаходилося три чи чотири людини.
МБ: Я дізнався про це наприкінці окупації, десь в кінці березня 2022 року. Сусідка, яка живе навпроти, вона залишилась з чоловіком, бо в них господарство. Вона доглядала нашу собаку, підгодовувала її, заходила на територію. Коли ми виїжджали, ми собаку випустили, щоб вона бігала. Залишили їй їжі, води – скільки зможе, стільки проживе. Ми ж всі очікували, що все закінчиться дуже швидко. У всіх була надія, що ось-ось. І ми також жили цими надіями. Сусідка доглядала собаку і вона спостерігала за тим, що тут відбувалось. Коли росіяни зайшли, то вона подзвонила і сказала, що вони у нас в будівлі.
Вона сказала, що росіяни в нашому приміщенні щось ламали, щось трощили. Це вони сейфи так відкривали. У сусідньому домі, де розташовані квартири місіонерів та гостьові приміщення для викладачів, в усіх квартирах залізні двері, то вони всі двері виламали. А в квартирах, де видно, що це помешкання людей, і офіс, по якому було видно, що він робочий, то там вони все перевертали, шукаючи гроші, дорогоцінності тощо.
Коли ми зайшли сюди, 7 квітня вже, то побачили, що з одного боку всі вікна вибито. Це від вибухової хвилі, від ракети. А от в сусідньому приміщенні, там граната була, мішок патронів… Все оце залишилося після росіян тут…
Російські військові жили в сусідній будівлі, в апартаментах у двох кімнатах. В семінарії у них був наглядальний пункт і тому вони проклали собі армійський зв’язок, такий чорний кабель тут йшов з лісу. Там було декілька домів, де у них був, я так розумію, штаб. Вони тут вантажили боєкомплекти, звідси виїжджали. Коли ми зайшли сюди, то на першому поверсі на кухні був цей дріт, а згодом ми знайшли й мішок з патронами, і накладні, що вони їх отримали. У нас на третьому поверсі бібліотека, то там стояв термос і бінокль.
Коли ми виїжджали, то я не знав чи ми взагалі доїдемо до блокпоста, тому поклав у сейф ключі від автомобілів, які залишили наші корейські місіонери. То росіяни спокійно взяли собі ті автомобілі.
АЛ: Тобто вони викрали автомобілі?
МБ: Так, два автомобілі ми знайшли. Один сусід знайшов у себе на подвір’ї, а другий – військові передали, коли вже викатали весь бак.
АШ: Вони дуже ретельно все перебирали, дуже ретельно. Витрушували буквально кожну книжку, кожен конверт. Вони просто вивернули все, і не тільки в нас. Все, де є якісь сейфи чи були будь-які шухляди, вони все перетрусили. Ми коли це все прибирали, то на це дуже багато часу потрібно, щоб оце все перетрушувати. Відповідно вони цим займались не один день.
АЛ: Нам відомо, що під час цих пограбувань пропали українські Біблії. Їх вивезли? Чи знаєте Ви що з ними сталося?
МБ: Так, ми їх не знайшли до сих пір. Декілька ящиків, мені здається, пропали. А одним примірником росіяни, мабуть, собаку дратували, бо одна українська Біблія подерта і залишилась. В них якась дивна реакція на українську Біблію була, мабуть. Я думаю, що вони ж бачили, що це все таки релігійний заклад, незалежно від того, яка це конфесія. Вони кудись діли ці Біблії. Можливо, вони їх на розпал забрали. Я не думаю, що вони їх собі взяли. Російські Біблії вони залишили, вони так і залишилися лежати тут, а от українських Біблій немає.
АЛ: Чи Вам вдалося встановити, що ще пропало під час окупації?
МБ: Дрібниці. У мене на столі лежав новий шуруповерт, ще ним не працювали. Перед самим носом лежав, то вони його забрали. Газовий балон з тачкою забрали. Справа в тому, що ми всі газові балони сховали і вони не захотіли в котельню залазити, вони просто проломили двері, а витягувати звідти їм було незручно, то вони забрали той балон, який стояв зверху, і тачку для балона. Нічого особливого, хоча тут є якісь побутові речі, які могли б згодитися, якби вони жили через дорогу… Єдине, що касу вивезли.
АЛ: Чи щось в будівлі було пошкоджено або знищене?
МБ: Було зламано двері в офісі і в кімнаті поварів, також двері в котельню, на склад. Але на склад вони лише почали ламати, пошкодили, але не проникли туди. Це якщо говорити про цю будівлю, а в сусідній – все було відчинено. Вони там кожне приміщення зламали, але нічого такого не забрали. Вони шукали щось коштовне, дороге, то вони в одних апартаментах вкрали годинник, але він був дорогим тільки для власника, насправді, він ніякої цінності не має.
АШ: Дуже багато бруду після себе залишили. Ми прибирали, мені здається, більше місяця після того.
МБ: Також ми витратили багато коштів на ремонт автомобілів: чотири тисячі на один та півтори на інший. А третій ми так і не знайшли.
АШ: Знаєте, що я ще зараз згадав? Як ми планували виїзд звідси, бо люди, які навколо живуть, почали приходити до нас, щоб ми організували виїзд. Вони знають, що тут є осередок, то почали приходити, щоб ми організували виїзд. І ми тоді ще думали: їхати, не їхати. Бо ми мали надію, що наші скоро прийдуть, а господарство кидати не хочеться. 6 березня, мабуть, в другій половині дня у росіян зламався танк біля ресторану «Карпати». Вони його підірвали, а в той час я стояв тут біля офісу і там така глиняна табличка сперта над вікном. Я стояв розмірковував, що нам робити. І від цього вибуху хвилею скинуло цю глиняну табличку, вона впала і я її підняв, щоб був порядок – поставив. А там були слова з Ісуса Навина: «Не бійся й не лякайся, бо з тобою Господь, Бог твій, у всьому, де ти будеш ходити». І я тоді ще подумав, краще б там було написано: «у всьому, де ти ходиш», бо тоді нікуди й не треба було б йти.
АЛ: А вже після деокупації як скоро семінарія повернулась до нормального функціонування, чи взагалі вона повернулась?
АШ: Вона повернулася до нормального функціонування десь майже через рік, у лютому 2023 року. Цей процес був поступовим. Спочатку ми почали робити певні програми, наприклад, капеланські програми, а потім – програми по внутрішньому зціленню у співпраці з Інститутом РАН при Українському Біблійному Товаристві. Ми провели декілька програм тут на базі семінарії, потім провели кілька капеланських програм. Якщо ж говорити безпосередньо про навчальні сесії, то ми провели одну сесію нашої семінарії. І через тиждень буде друга сесія. Навчання у нас в стандартному нашому розкладі складається із щомісячної сесії десь на тиждень. Це наш звичайний навчальний графік і ми до нього повернулися. А зараз тут проводиться захід іншого навчального закладу, який також займається гуманітарними питаннями. Просто немає місця, де проводити заходи.
Розмовляв Антон Лещинський
Інтерв’ю проведене в межах проєкту «Релігія в огні: документування воєнних злочинів Російської Федерації проти релігійних громад України», що реалізується громадською організацією «Майстерня академічного релігієзнавства» .