Російське вторгнення стало причиною зміни релігійного життя не лише для громадян України вдома, але й для тих українців, які знайшли для себе прихисток в інших державах. Прикметно, що серед священників Української православної церкви є й такі, хто сам пережив окупацію та воєнні дії. Такі священнослужителі, як ніхто інший, можуть зрозуміти ті проблеми та травми, які мають віряни. Одним із таких священників є отець Дмитро Дзядевич, протоієрей Української православної церкви, настоятель парафії Святого Архистратига Божого Михаїла (м. Берлін), а до вторгнення – настоятель храму Сорока Севастійських мучеників Херсонської єпархії УПЦ.
Отче, розкажіть, яким було життя Вашої релігійної громади до 24 лютого 2022 року? Скільки приблизно людей вона налічувала?
Храм Сорока Севастійських мучеників був побудований на службовій території управління патрульної поліції міста Херсон. Спочатку передбачалося, що храм буде виключно службовим для поліцейських, але згодом, мабуть, через недоцільність закривати цей храм, його все ж таки відкрили для всіх охочих. Територія храму була облаштована так, що він, хоч і розташований на території поліції, є окремою будівлею з власною територією. Тому парафіянами цього храму стали звичайні люди з житлового масиву “Таврійський”, розташованого поруч. Громада була невеликою, але оскільки сам храм був малим, він був постійно заповнений. У народі цей храм називали капличкою. Він, дійсно, був невеликий, але це був справжній храм із вівтарем, де відбувалися служби кожної неділі та в усі свята. На богослужіннях постійно було 35–40 людей, хоча загалом громада була більшою. Наш храм опікувався двома реабілітаційними центрами міжнародної антинаркотичної асоціації, і люди, які пройшли курс в реабілітаційному центрі та перебували на етапі ресоціалізації, тобто вчилися знову жити в суспільстві, обов’язково відвідували храм кожної неділі, на Літургії. Це можна назвати нашою особливістю. У Херсоні більше ніхто не займався такою діяльністю. Ми також відвідували дитячі будинки, намагаючись допомогти зі збором речей. Завдяки цьому ми створили чотири “добрі ящики” – контейнери для збору речей, які розмістили у місцях із великим скупченням людей, зокрема у торговельних центрах, а хлопці з реабілітаційних центрів допомагали збирати ці речі й відвозити їх. Так ми займалися цією діяльністю.
Як минуло для Вас особисто та для Вашої громади 24 лютого?
І для мене особисто, і для нашої громади 24 лютого минуло складно. Я прокинувся, як і більшість українців, від дзвінка зі словами “почалася війна”. Тоді я жив на території храму разом зі своєю сім’єю, і вікна нашого будинку виходили на Чорнобаївку. О 4-й ранку я побачив дим, що йшов від Чорнобаївки, і зрозумів, що це не жарт. Із перших днів ми дуже трималися разом, що є перевагою маленької громади, оскільки люди тісно спілкуються між собою. Ми одразу зрозуміли, що в місті може настати дефіцит продуктів харчування, оскільки підприємці, які продавали продукти, закрили свої магазини, розуміючи, що товари будуть розкуплені. Тому для нас стало важливою місією домовитися про можливість купівлі продуктів. Ми закуповували продукти харчування і роздавали їх безкоштовно. Кожного дня ми роздавали ці продуктові набори, розуміючи, що кількість потребуючих зростає, а наші можливості обмежені. Тому ми звернулися за допомогою до місцевої пожежної частини на вулиці Вишневій, яка надала нам свою польову кухню для приготування гарячих обідів для всіх охочих. Я пишаюся своєю громадою за те, як усі долучилися до цього процесу: жінки готували, роздавали їжу, мили посуд. Початок війни був страшним, але з іншого боку, я радий, що ми гідно пройшли це випробування.
Ви буквально в перший день опинилися в окупації. Чи Ваша громада здебільшого залишилася чи виїхала?
Наша громада опинилася в окупації вже в перший день. Загалом у Херсоні протягом перших кількох місяців панувала атмосфера підйому, всі згуртувалися. Ми бачили наші херсонські мітинги, на яких ми руками зупиняли колони, і десятки тисяч людей виходили на вулиці з гаслами “Ми вас тут не чекаємо. Херсон – це Україна. Повертайтеся додому”. Ніхто не планував виїжджати, вірячи, що все швидко закінчиться. Тому не можу сказати, що багато парафіян виїхало з початку. Коли всі зрозуміли, що російська влада робить все для того, щоби Херсон став повністю російським, почалися виїзди. Але особисто у моєму житті відбулися події, які кардинально його змінили.
Скажіть, будь ласка, до Вас зверталися в перші дні, у перші години, парафіяни, бо, якщо це справжня парафія і пастир, то знаєте, все-таки були такі потреби. Можливо, парафіяни у Вас запитували, що робити?
У перші дні, у перші години до нас зверталися парафіяни, адже, справді, якщо це справжня парафія і пастир, то зрозуміло, що є потреба в такому спілкуванні. У нас не було приміщення, де люди могли би залишитися, хоча поруч був великий Хрестовоздвиженський храм, де в приміщенні нижнього храму розміщували людей, як у бомбосховищі. Наші парафіяни стали дуже близькими один одному і проводили час разом; займалися волонтерською діяльністю, їздили за покупками, роздавали продукти, думали про майбутнє.
Мало того, що Ви священник церкви, яку окупанти самі, можливо, уважали своєю, але при цьому Ваш храм був на території поліції. Це епіцентр подій, так би мовити. І тут непрості події напевно відбувалися. Як ці два фактори вплинули на ставлення до Вас, до громади збоку окупантів?
Через те, що храм розташований на території поліції, ми з сім’єю дуже боялися обстрілів і серйозних подій, які майже сталися, коли росіяни почали “зачистку”. Вони проходили вулицями, контролюючи територію, зокрема поліцію, тому наш храм опинився у зоні їхньої уваги. Коли ми з сім’єю перебували там, то не розуміли, що нам робити. Пізніше я наважився звернутися до окупантів із проханням дозволити нам виїхати, на що вони, після суперечки, погодилися. Тоді це був останній день, коли я жив при церкві. Нас прийняли друзі. Окупанти сподівалися, що церква зустріне їх із розпростертими обіймами, але їхні очікування не справдилися. Через мою участь у мітингу в інтернеті почали поширюватися фотографії, і до всіх священників, які брали участь у мітингах, почалися “візити”. Зі мною спілкування було складнішим. Я був на молебні перед іконою Сорока Севастійських мучеників, і після акафіста, коли ми готували гарячий обід, прибула військова техніка і запропонувала мені поїхати з ними. Я сів у машину, на мене одягли маску, але я добре знаю Херсон, тому це було марно. Ми приїхали на територію управління патрульної поліції області на вулиці Суворова, де вони мали тимчасовий штаб і почали зі мною розмовляти. Оскільки я майстер спорту України з боксу і мав багато контактів із військовими, окупанти зацікавилися мною. Я чітко заявив, що не хочу співпрацювати з ними чи роздавати російську гуманітарку. Зрештою, саме через цю увагу до мене я став першим із нашої парафії, хто виїхав із Херсона.
Ви пояснювали вірянам, чи вони і так зрозуміли, чому Ви вирішуєте виїхати?
Станом на квітень 2022 року в церкві залишилося не дуже багато парафіян, хоча там був священник, який за моєю рекомендацією рукопоклався і служив як другий священник. Потім він прийняв постриг з ім’ям Авраамій. Богослужіння продовжувалися, але людей ставало все менше, як і загалом у Херсоні. Українські військові не обстрілювали Херсон, на відміну від російських військових, які тепер обстрілюють місто щодня.
Як відбувається життя Вашої херсонської громади зараз?
Зараз наш храм вже не належить до УПЦ, оскільки він розташований біля поліції, тепер він належить до ПЦУ. Через те, що це був службовий храм і документи на споруду та територію церкви зберігалися в поліції, вони мали можливість змінити приналежність храму. Зараз там не проводяться служби, бо немає священника, а зрозуміло, що й людей там немає.
А куди тоді ходять ті парафіяни, які залишилися?
Ієромонах Авраамій зараз служить у іншому храмі в мікрорайоні Таврійський. Парафіяни розійшлися по різних храмах, але ще до переходу нашого храму до ПЦУ до нього ходило не більше 10 людей.
Тобто приблизно 25 відсотків. Цікаво. А скажіть, ви наразі не знаєте жодної історії про те, щоби хтось із вашої громади перейшов у ПЦУ ?
Ні.
Скажіть, будь ласка, ви бачили, щоби російські окупанти заходили в церкву, просили благословення, причащалися?
Щодо візитів російських окупантів до храму та прохань про благословення чи причастя, було кілька смішних історій. Окупанти приходили в формі, але зі зброєю до храму зайти не могли. Один раз окупант хотів поставити свічку, але свічниця вказала на неможливість увійти з автоматом і запропонувала залишити автомат у неї, тож він відмовився від цієї ідеї.
Отже, Ви з родиною виїхали до Берліна. Ви знаходитесь там як православний священник, а Берлін не є канонічною територією жодної православної церкви. Тож як відбувався процес побудови громади?
Спочатку я їздив служити до Щецина. Я себе бачив в тому, що я не буду постійно буду їздити служити в Польщу, звісно, кожної неділі та, по можливості, у великі свята. Із цим не було проблем. Я для себе вирішив однозначно, що в Російську православну церкву не піду. Саме через те, що оте благословення війни, згадування Патріарха були і залишаються для мене неприйнятними. Згодом зі мною звʼязався отець Миколай Данілевич, заступник керівника відділу зовнішніх церковних зв’язків УПЦ із пропозицією допомоги в організуванні парафії УПЦ в Берліні. Це було влітку 2022 року. Ми з одним нашим парафіянином, який уже давно жив у Німеччині, вирішили, що він напише листи до різних церков: протестантських, католицьких – і спитає про можливість служити. Було тільки бажання служити і благословення Блаженнішого митрополита Онуфрія. Але якщо є воля Божа, то все відбувається так, як має бути, і ми знайшли храм. І перший храм, який наразі став місцем служіння парафії Всіх Святих – це католицький храм Кріскьоніг, де нам дозволили провадити служби по неділях.
Ми там служимо щонеділі і кожного свята. Пізніше завдяки вже певній репутації, що у нас склалася, та з потреби вірян, у нас появилася можливість служити в храмі Міхаїлкірхе в центрі Берліна, який є історичним храмом зі своєю трагічною історією, який був наполовину зруйнований. Католицька громада ухвалила рішення не відбудовувати весь храм, а відбудувати лише частину, яка залишилася; від руїн просто відгородилися стіною. Перша служба відбулася в 2024 році на Різдво 7 січня, на ньому були присутні близько 500 людей. Храм був заповнений цілком. І це було настільки масово і настільки сильно, що навіть дотепер деякі німецькі видання пишуть про це. Щонеділі в обох парафіях у нас бувають на літургіях приблизно 150 людей.
У Берліні є також українська парафія Константинольського патріархату. Ви з ними якось підтримуєте зв’язок?
Ми не підтримуємо з ними зв’язок, оскільки кожен займається своєю справою у своїй парафії.
Ви не рахували, яка частина з Ваших нових парафіян – українці, які жили давно в Німеччині, а яка ті, хто переїхав через війну?
Складно сказати щодо Берліна. Мабуть, більше тих, які давно живуть. Велика кількість буковинців уже давно працюють у Німеччині. Тому я можу сказати на прикладі своєї парафії, що приблизно 60 процентів біженців і 40 процентів людей, які жили в Берліні ще до вторгнення.
Чи Ви помічаєте політичну заангажованість Ваших парафіян? Чи вони з Вами хочуть розмовляти на політичні теми, на тему війни, наприклад? Як вони долають травматичний досвід при допомозі церкви?
Дійсно це травматичний досвід. Однозначно ми всі хворі війною і будемо з цим жити до кінця. Мабуть, ми відчуваємо самі в собі зміни, і якщо на початку для мене було дуже важливим собі самому давати оцінку, рецензії й рефлексії з приводу війни, то зараз я намагаюся уникати цього, тому що це дуже важка для нас тема. Із амвона я точно нічого не кажу про війну. Ми намагаємося не піднімати цієї теми, щоби не роздратовувати парафіян, але завжди молимося за мир і перемогу України на кожній службі.
Чи ви плануєте повернутися до своєї парафії в Херсоні після війни чи маєте намір залишитися в Берліні?
Станом на зараз я планую продовжувати розбудову православної церкви у Берліні, але що буде в майбутньому – важко сказати. Ми живемо одним днем.
Яким чином Ваша берлінська парафія веде волонтерську діяльність, якою Ви займалися в Херсоні?
Силами нашої парафії самостійно ми купили одну автівку для ЗСУ. І після підриву дамби, коли постраждали херсонські храми, ми збирали для храму Касперівської ікони Божої матері, який знаходиться в мікрорайоні Острів і був затоплений майже повністю під куполи. Тому наша теперішня волонтерська діяльність відбувається тільки внутрішньо парафіяльно.
Дякую Вам, отче, за дуже цікаву розмову.
Розмовляв Карен Нікіфоров
Запис розмови зроблено 10 лютого 2024 року
Інтерв’ю проведене в межах проєкту «Релігія в огні: документування воєнних злочинів Російської Федерації проти релігійних громад України», що реалізується громадською організацією «Майстерня академічного релігієзнавства» за підтримки «Documenting Ukraine», проєкту Institute for Human Sciences, IWM Vienna.